У першості України серед юнаків 1991 р.н. СДЮШОР „Карпати” після першого кола у своїй групі посідає третє місце, поступаючись лідерам – столичному ФК „Відрадний” та BRW-BIK з Володимира-Волинського – п’ятьма та двома пунктами відповідно. Отож навесні галичанам, аби вибороти одну з двох путівок у фінальний турнір, практично в кожному матчі потрібно буде перемагати. Проте провідною темою в розмові кореспондента газети з тренером 16-річних карпатівців Андрієм Грінером були не турнірні успіхи та невдачі його підопічних, а їхні перспективи щодо майбутнього у великому футболі.

- Звісно, головним моїм завданням, як і решти тренерів СДЮШОР „Карпати”, є пошук та підготовка талановитих хлопців, які за кілька років прийдуть на зміну гравцям головної команди клубу, – розпочав розмову Андрій Михайлович. – Проте ніхто з нас не знімає і відповідальності за турнірні результати в першості України. Та по-іншому й бути не може. Адже психологія переможця є однією зі складових справжнього майстра футболу, і формувати її потрібно з дитинства.

- Як Ви оцінюєте виступ своїх підопічних в осінній частині сезону?

- Почали ми не надто вдало – з двох гостьових нічиїх в Івано-Франківську та Тернополі. Причина цих невдач полягала в тому, що сезон почався на тиждень раніше, ніж планувалося. Тож грати довелося одразу після зборів. Хлопцям дещо бракувало свіжості та концентрації, особливо у захисті: дві грубі помилки оборонців коштували нам чотирьох очок. Потім все стало на свої місця, і ми виграли 8 матчів з 9-ти. А єдиної поразки, в Києві від лідера ФК „Відрадний”, ми зазнали через те, що було зірвано підготовку до матчу. Четверо наших гравців через зайнятість у юнацькій збірній приєдналися до команди вже в столиці за день до матчу, а ще двоє хлопців з основного складу були травмовані. Проте навіть за такої ситуації ми не мали програвати. Гра була рівною, але суперники скористалися нашими двома помилками, а ми все, що створили – змарнували.

- Який матч, за Вашою оцінкою, був восени найкращим?

- У Луцьку, де ми перемогли - 1:0. Справа в тому, що на Волині завжди важко грати через надто специфічне суддівство. А тут на заваді став ще й сніг та вітер. Проте хлопці настільки добре налаштувалися на боротьбу, що того дня напевне вони б обіграли будь-якого суперника.

- Ви сказали про специфічне суддівство. Ця проблема існує і в дитячому футболі?

- Не так гостро, як у дорослому, але існує. Щоправда, в нас вона має, так би мовити, регіональний характер. Зокрема в нашій групі суддівський „прес” особливо відчутним є в Луцьку та Володимирі-Волинському. Причому триває це вже не перший рік.

- Які ще гострі проблеми хвилюють Вас як дитячого тренера?

- Перш за все це - проблема кадрів. На жаль, дуже часто доводиться стикатися з переманюванням дітей. Наприклад, у той же Володимир-Волинський, де дитячу футбольну школу утримує один бізнесмен, через батьків переманюють хлопців з усього Західного регіону. Саме таким чином там опинився кандидат у юнацьку збірну Вася Жук, який є родом з Сокальщини. Існує також проблема „підстав”, коли старші за віком хлопці, маючи на руках підроблені документи, грають за молодших. Ну а якщо говорити безпосередньо про умови роботи в карпатівській школі, то тут проблема лише одна, але надзвичайно суттєва – відсутність нормальних тренувальних полів. Біда в тому, що тренуючись на полях, які в нас є, у дітей, коли вони володіють м’ячем, аби його не втратити, підсвідомо формується рефлекс дивитися вниз. А потім до нас пред’являють претензії, що ми не готуємо кваліфікованих гравців. Загалом же з тих вправ, які потрібно використовувати в тренувальному процесі, на наших полях, через їх якість, можна виконати лише 20–25 %.

- Хто з Ваших підопічних має найбільші шанси засвітитися в дорослому футболі?

- Кожен з хлопців по-своєму здібний. Інша справа, що комусь бракує характеру і він не хоче „пахати”, а ще хтось просто відстає від своїх ровесників у фізичному розвитку. Якщо ж говорити про лідерів команди сьогодення, то це, в першу чергу, півзахисники Віталій Біловус, Назар Грицак і Станіслав Чучман, оборонець Степан Гірський та Василь Гірка, який закриває весь правий фланг.

- Кого з них залучають до табору юнацької збірної України?

- Анатолій Бузнік та Степан Юрчишин на останній збір, у програмі якого були й два товариські матчі з ровесниками із Туреччини, викликали Біловуса й Гірського.

- Які сильні сторони в діях цих хлопців?

- Біловус має відмінну фізичну підготовку, може зіграти як в центрі, так і на правому фланзі середини поля. Його плюси – висока стартова і дистанційна швидкість, уміння віддати довгий і гострий пас, а в разі необхідності може взяти гру на себе і до того ж володіє потужним ударом, але лише з правої. А от працювати йому потрібно перш за все над технікою, також бажає кращого гра головою. Натомість Гірський, володіючи класною технікою, вмінням грати на другому поверсі та постійною зарядженістю на боротьбу (особливо це помітно у відборі), недостатньо підготовлений фізично, а звідси й проблеми зі швидкістю.

Слово батькам

Василь Гірка-старший, батько Василя Гірки-молодшого

- Я сам займався футболом – спочатку в „Карпатах” у Богдана Грещака і нині вже покійного Бориса Гончарова, а потім у ДЮСШ-4 в Ігоря Кульчицького і Володимира Мандзяка. Щоправда, у великий футбол не пробився. Тому, зрозуміло, мріяв, аби син добився того, що не вдалося мені. До Андрія Михайловича Грінера Василя я привів, колои той навчався у 3-му класі. Напочатках йому було дуже важко. Він кілька років грав за другий склад, але дуже хотів пробитися в перший. Заради цього багато працював, навіть по хаті постійно водив м’яча. Навіть не знаю, скільки вазонів через це побив. Але то дрібниці, головне, що свого добився. Задоволені ми з дружиною Василем і як сином – з дисципліною у нього все гаразд, займається корисною справою, до навчання особливих претензій немає та й домашні свої обов’язки виконує без нагадувань.

Любов Гірська, мати Степана Гірського

- У нас з чоловіком два сина і обоє футболісти. Старший, 18-річний Тарас, школу „Карпат” закінчив минулого року. Нині він навчається в сільськогосподарській академії в Дублянах і грає за ФК „Княжа”. На відміну від Тараса, якого на футбол відвів батько, Степан сам пішов у секцію та ще й привів з собою кількох однокласників, з якими він тоді вчився у СШ № 82. Було це в 3-му класі. Проте й до того він займався спортом. Ходив на теніс, баскетбол і навіть займався бальними танцями, але свій вибір зупинив на футболі. Я відразу була за те, щоб хлопці займалися футболом, бо інакше їх могла „затягнути” вулиця. Хоча материнське серце не раз боліло – особливо, коли вони зазнавали травм. А про Степана як про сина скажу одне – він наполегливий хлопець і до того ж людина слова, яка що говорить, те й робить. Я ним, як і Тарасом, дуже пишаюся.

Андрій Грицак, тато Назара Грицака

- Футболом Назар почав займатися в шкільній секції в Рудно, але весь час просив відвести його в „Карпати”. Та й всі мої знайомі, хто бачив його в грі, казали мені, що в нього є талант від Бога. Літом, по завершенні 5-го класу, я його привіз на оглядини в СДЮШОР „Карпати” і в 6-й клас він уже пішов у СШ № 73. Спочатку було дуже важко: ми живемо в Зимній Воді, а тому, аби встигнути на тренування на 7-му ранку, йому доводилося вставати о 5-ій. Ми з дружиною думали, що він не витримає і кине футбол. Але ні, витримав усі труднощі й поступово втягнувся в такий режим життя.

Іван Дупнак