У середині 90-х в «Карпатах» грав футболіст, якого жахалися суперники. Уболівальники на трибунах його поважали і обожнювали. Чимало з них ходили на стадіон саме заради нього. Пам’ятаю, мало не плакав, коли по телевізору розповідали про «злісного хулігана» Романа Зуба, якому хочуть заборонити грати у футбол. За те, що він був справедливим і казав лише правду. За те, що він у буквальному розумінні розтоптав символ суддівського свавілля – червону картку. Може, Зуб і не був суперфутболістом, зате він був людиною, до якої не можна ставитися байдуже. Тижневик «Карпати» розшукав кумира львівських трибун 90-х…

«Народився за хвилину ходи від стадіону»

- Яким було футбольне життя початку 90-х? Як ви тоді заробляли?

- Ми мали непогані гроші. Але придбати квартиру чи машину було важко. Теперішні футболісти заробляють значно більше, і можуть більше собі дозволити. Змінилося життя, нам треба було перебудуватися, а це важкий процес. У мене тоді був цікавий період кар’єри. В 1989 році я потрапив в луцьку „Волинь”. Мені було 22 роки, я був наймолодшим у команді. Після мене „наймолодші” мали по 30 років. То була футбольна „банда”: Ваня Польний, Коля Слука, Валерій Антонюк... Я потрапив до зграї вовків. Треба було тягнутися за ними. Я нікому не поступався, мене визнали за характер. Але футбольне життя коротке... Здається, лише вчора починав грати в футбол. А відіграв я 18 років.

- А у „Карпатах” така „банда” була?

- Була. Пам’ятаєте команду зразка 1998 року? Зі Львова ноги тоді ніхто не виносив! Суперникам тут грати було неможливо. Оце компанія була!

- „Карпати” – специфічна команда?

- Західна Україна має свій менталітет. Тут треба вижити. А Львів - дуже специфічне місто. Ні, не для мене особисто, адже я тут виріс. Що для мене „Карпати”? Я ж народився на Липовій алеї – хвилина ходьби від стадіону! Та просто не могло такого бути, щоб я виходив на поле і не віддавався повністю грі. А раптом, хтось прийде і скаже: „Рома, що це таке?”. Мені було б соромно. Могло щось і не виходити, але щоб не віддаватися?! Футбол – це боротьба. Боротьба - на першому місці.

- Часто згадуєте епізод з червоною карткою?

- Згадуємо, коли з ветеранами зустрічаємося, деколи сміємося. Але це зараз смішно. От недавно Женя Михайлів каже: „Прийди, побігай з нами”. Відповідаю, що не готовий. А він не перестає: „Та хоч постоїш”. Як я постою під час гри?! Я ж зірвуся і стояти не буду. А епізод з червоною карткою, звісно, ніколи не забуду. Був ігровий момент. Віля (Володимир Вільчинський. – Авт.) був попереду, вигравав м’яч. Суперник поклав руку йому на плече, відштовхнув. Суддя це порушення проігнорував. Поставив нам штрафний. Ми вже стояли у „стінці”, як дивлюся, суддя Шебек біжить до Вілі, почав відкликати його на кут поля, картку показує. Я спочатку навіть не зрозумів, що до чого: штрафний несправедливо поставили, червона картка... Потім по телевізору показували, як у кримінальній хроніці: кружечком обводили, як я біг, як та картка червона з рук Шебека впала, як я ногою на неї став... Матч тоді був дуже принциповий – запорізький „Металург” привіз Мирон Богданович, а ми всі знаємо, як він працює... До речі, шматок тої червоної картки я досі зберігаю як реліквію, мені після того матчу її хтось із хлопців подарував. Не пригадую, хто саме, але начебто Богдан Стронціцький. Мене, взагалі, тоді хотіли пожиттєво дискваліфікувати. Адже Шебек – кум Татуляна, це кругова порука. Але в тому епізоді, вважаю, я захищав честь клубу.

ЛЕГІонерський період
- Як ви потрапили в Польщу?

- Є такий фунцикльор (сміється) Дарек Бернацький. Він зі мною домовився, що відвезе мене на перегляд в „Мотор” люблінський, який тоді грав у першій лізі. Я мав їхати після сезону, зимою. Але щось не вийшло, і плани змінилися - приїхав Дарек і каже, що повезе мене в варшавську „Легію”. Приїхали на збори у гори, потім поїхали в Італію, підписав з клубом контракт на три роки...

- А потім у вас знайшли тестостерон...

- Невідомо досі. Може й був, а може, й не було. „Легія” почала захищати мене, та з неї все одно зняли очки. Щоправда, потім знайшли у регламенті пункт, де значилося, що знімати очки можна лише тоді, коли допінг виявлено у двох і більше гравців. Тоді знайшли нову причину нас „потопити”: в останньому турі „Легії” потрібно було виграти з різницею в 6 голів, це саме треба було і Лодзю, щоб обійти познанський „Лех”. Ми виграли - 6:0, Лодзь - 7:1 (сміється). Ці матчі визнали купленими, з команд зняли по три очки, і „Лех” став чемпіоном. А мене через допінг на рік дискваліфікували... Так я втратив рік кар’єри, перейшов у міні-футбол. Якось був у Варшаві, мене поліція зупинила, бо „пролетіли” на червоне світло. Почали перевіряти наші дані. Їхній керівник фанатом був - питає, чи грав я за „Легію”? Штраф мав бути близько 100 доларів, а так нас просто відпустили.

- Який момент карпатівського періоду вашої кар’єри завжди пам’ятатимете?

- Коли я сотий гол „Карпат” забив. Ми тоді з „Дніпром” грали. За ворота побіг, радів шалено...

- Чим ви зараз займаєтеся?

- Працюю на себе. Футболісти – люди неорганізовані, за них, зазвичай, все роблять - готелі, збори, харчування. Від них вимагають лише тренуватися та грати. Коли футбол закінчується, дається взнаки оця неорганізованість. Треба було фактично з нуля починати. Зараз ніхто нічого не дасть, треба на себе працювати. Тренером бути не хотів, тому тепер займаюся бізнесом – продажем автозапчастин.

Карпатівці про Романа Зуба

Михайло Луцишин

Роман на 9 років старший за мене. Я був молодий і потрапив під його опіку. А познайомилися з ним в Ризі. Приїхали в „Даугаву” на оглядини. Він тоді в „Карпатах” грав, я - в ФК „Львів”. Там і потоваришували. Пригадую, у нього син народився, а я в лікарні лежав після операції. Ще до операції зателефонував, привітав його. А потім він дзвонить, просить прийти на хрестини. Йому я не міг відмовити. Пришкандибав як міг...

Володимир Вільчинський

З Ромком ми давно знайомі. Коли я почав у „Карпатах” займатися, був 1981 рік. Він в команді вже був лідером – і за людськими якостями, і як гравець. Долучався до юнацьких збірних СРСР. Звісно, пам’ятаю гру проти запорізького „Металурга”. Рахунок - 0:0 був. Нападник біг до воріт, я мав виграшну позицію, але він мене за футболку притримав. Ситуація змінилася, він мене випередив, тож і я притримав його. Суддя мені червону показав. Рома справедливий був, пішов розбиратися. Картка випала з рук судді, коли він її мені показував. Роман став на неї. Вийшло так, що я доклався до його кар’єри. Ромка дискваліфікували. У федерації „добрі” люди підлили масла в вогонь. Але цей матч ми виграли - 1:0.

Іван Павлюк

Пригадується, як „Дніпро” приїжджав. Ми їх зі Львова ніколи не „відпускали». Приходить Полунін і питає: „Ваш „бєшений” грає?”. Це він так про Зуба. Коли казали, що грає, за голову хапався. Не знаю, чому так. Може, в них були свої стосунки, а може, Рома дуже любив „Дніпро”.

P.S. Колектив редакції тижневика „Карпати” щиро вітає Романа Зуба із 40-річчям. Бажаємо Вам щастя, здоров’я, оптимізму і лише перемог!

Розмовляв Ростислав Ящишин