- Дуже приємно, що вболівальники „Карпат” визнали мене найкращим гравцем команди за підсумками минулого року. Та й взагалі, хочу сказати, мене тішить той факт, що моя гра подобається вибагливій львівській публіці. Також хочу подякувати усім шанувальникам „Карпат” за їхню підтримку команди в кожному матчі. Для нас усіх це дуже важливо, адже ми, перш за все, граємо для глядачів. Проте хочу також зазначити, що якби не вдалі дії партнерів, то й моя гра напевне навряд чи була б так високо оцінена вболівальниками. Адже в футболі самотужки досягти чогось серйозного практично неможливо.

- До Львова ти приїхав з Івано-Франківська. Порівняй уболівальників у цих містах та їхнє ставлення до своїх улюблених команд.

- А що тут порівнювати? Нині вболівальники у Львові та Івано-Франківську – це небо і земля. Якщо у Львові на кожен поєдинок приходять десятки тисяч людей, то глядачів на матчах в Івано-Франківську ледве назбирується кілька сотень. Вся справа у ставленні до команди. На жаль, „Спартак” в Івано-Франківську, окрім вболівальників, сьогодні нікому не потрібен. Команда грає без завдань, а тому гравці діють без належного завзяття. А це аж ніяк не подобається вболівальникам, яких з кожним матчем на трибунах стає все менше. В свою чергу, пусті трибуни не надихають, а навпаки - пригнічують гравців. Виходить замкнене коло, яке аж ніяк не сприяє популяризації футболу в регіоні.

- Із „Спартака” у „Карпати” ти перейшов півтора року тому. А чи були в тебе інші варіанти продовження кар’єри?

- Певні розмови були навіть з представниками клубів вищої ліги, але конкретну пропозицію зробили тільки „Карпати”. Над запрошенням я довго не розмірковував. А те, що на той момент львівська команда грала в першій лізі, мене не лякало. Адже було очевидно, що першу лігу „Карпати” вже переросли. Немалу роль зіграло і те, що Юрій Михайлович Дячук-Ставицький, який і запросив мене в „Карпати”, запевнив, що бачить для мене місце в основному складі.

- А з адаптацією в команді і в чужому місті проблем не виникало?

- Жодних. У команді мене прийняли дуже добре, і з новими партнерами спільну мову я знайшов доволі швидко як на полі, так і поза його межами. Не було проблем і з адаптацією до життя у Львові. Звісно, Львів значно більший за Івано-Франківськ. Але це не страшно. Головне, що це міста одного регіону, в якому проживають люди з однаковим менталітетом. Тому до Львова я звик дуже швидко. До того ж у Львові на вулиці Володимира Великого проживає брат моєї бабусі, родина якого до мене дуже добре ставиться і їхню підтримку я постійно відчуваю.

- В Івано-Франківську ти грав нападаючим, а у Львові найчастіше дієш на позиції правого півзахисника. А на якій позиції тобі подобається грати найбільше?

- Я, як і кожен професіональний футболіст, повинен грати на тій позиції, на яку мене ставить тренер. Взагалі-то мені достатньо комфортно і в нападі, і на фланзі всередині поля. Але якби все залежало лише від мене, то я волів би діяти на позиції під нападаючими. Мені здається, що саме на цій позиції я можу принести найбільше користі команді. Але ще раз підкреслю, що рішення, де я повинен грати, приймає головний тренер. Адже за результат, у першу чергу, відповідає саме він.

- Минулий сезон „Карпати” тренував Юрій Дячук-Ставицький, а нині команду очолює Олександр Іщенко. Якими, на твій погляд, є відмінності у роботі цих фахівців?

- Свої особливості є в роботі кожного тренера. Адже підготовка команди – процес творчий, і кожен обирає свій шлях для досягнення поставленої мети. Порівнюючи методику роботи Юрія Михайловича та Олександра Олексійовича перш за все хочу відзначити той факт, що останній більше уваги приділяє фізичній та тактичній підготовці і вимагає від нас грати максимально дисципліновано. Олександр Олексійович проводить заняття дуже цілеспрямовано, кожна вправа має конкретну мету. Але я як футболіст багато чого навчився і в одного, і в другого тренера.

- Одразу по завершенні першої частини сезону в ЗМІ з’явилося багато інформації щодо твого переходу в іншу команду. Перш за все йдеться про „Дніпро”. Що ти можеш сказати про це?

- По-перше, особисто зі мною ніхто ні про що не розмовляв. Я, як і вболівальники, про все це читав у пресі та в Інтернеті. Маю на увазі, що зі мною ніхто на цю тему не говорив ні з боку як керівництва „Карпат”, так і з будь-якої іншої команди. Та й про що їм зі мною говорити? Адже у мене контракт з „Карпатами”, а тому всі питання потрібно вирішувати на офіційному рівні з керівництвом клубу. А по-друге, скажу абсолютно відверто: мене у Львові абсолютно все влаштовує. Я повністю задоволений своїм нинішнім становищем – граю в команді, яка ставить перед собою серйозні завдання; мене люблять уболівальники; маю нормальні людські стосунки з керівництвом клубу та тренерами і партнерами по команді; всі умови контракту повністю виконуються. То чого ж ще хотіти?!

- І чого ж мріє досягти Ігор Худоб’як у складі львівських „Карпат”?

- На нинішній сезон перед нами стоїть завдання пробитися в Кубок Інтертото. Але особисто я вважаю, що нам до снаги поборотися за „бронзу” і в такий спосіб вибороти путівку в Кубок УЄФА. Головне - добре попрацювати на зимових зборах і в хорошій формі підійти до матчів другої частини чемпіонату.

- Ти кажеш, що не маєш наміру покидати Львів. І все ж, якби довелося переходити з „Карпат” в іншу українську команду і все залежало від тебе, то який клуб обрав би Ігор Худоб’як?

- Це мала б бути команда, котра ставить перед собою найвищі завдання. Напевно, це було б київське „Динамо”. Мені подобається ця команда. Динамівці минулого року дуже потужно діяли влітку і більшу половину осені. А от Лігу чемпіонів повністю провалили. Навіть не знаю, що з ними сталося. Як на мене, то вважаю, що й манера гри киян мені підійшла б найбільше.

- А що для тебе було б визначальним при виборі: перспективи росту, можливість досягти гучних титулів чи матеріальні умови?

- (Після тривалої паузи.– Авт.) Напевне все потроху. Звісно, хочеться грати в справді великий футбол на найвищому рівні. А це можливо лише в сильних командах. Саме в такому клубі можна рости як футболіст. Але не можна забувати і про матеріальні умови. Адже для нас футбол – це не лише улюблене заняття, а й наша робота. Тому хочеться заробляти так, щоб не лише вистачало на сьогоднішній день, а й щоб можна було щось відкласти на завтра. Бо ніхто ж не знає, як складеться життя в подальшому.

- Напевне ти, як і кожен футболіст, мрієш зіграти за кордоном. В якому чемпіонаті хотів би виступати?

- В англійській прем’єр-лізі. Я знаю, така моя відповідь багатьох дивує, бо вважають, що в Англії повинні грати атлети зростом під 190 см. Проте є чимало прикладів, коли гравці моїх габаритів зуміли себе проявити з якнайкращого боку. В прем’єр-лізі мені дуже подобається, як команди в кожному матчі, з першої до останньої хвилини, повністю віддаються боротьбі, а також те, що там, в принципі, ніхто ніколи зумисно грубо не діє проти суперника. Подобаються мені і чемпіонати Італії та Іспанії, але перевагу я віддаю Англії. Хоча можливо, тут певну роль відіграє той факт, що останнім часом на нашому телебаченні дуже багато показують матчів саме прем’єр-ліги.

- А як би ти відреагував на запрошення з якогось клубу з іншої прем’єр-ліги, з російської?

- О ні! До Росії я їхати не маю жодного бажання. Хоча згоден, що їхній чемпіонат дещо сильніший за український. Та й у матеріальному плані російські клуби, якщо не враховувати „Шахтар” і „Динамо”, заможніші за наші. Але якщо вже їхати з України, то я волів би на Захід, а не на Схід.

Розмовляв Іван Дупнак