Однією з легенд “золотої команди” Валерія Лобановського 1986 року є Андрій Баль. Нині він – один із тренерів національної збірної України. Свій спортивний шлях цей футболіст розпочав у Львові, де грав за “Карпати”. З розмови з Андрієм Михайловичем “Газета” розпочинає цикл публікацій про улюбленців львівських уболівальників, футболістів, які свого часу “писали” історію “Карпат”.

– Захоплювався футболом ще змалечку, коли мешкав у Старому Роздолі. Грав на першості області, району, – розпочав Андрій Баль. – Тоді пережив перші невдачі та відчув радощі від перемог. До речі, грав із хлопцями, які були на декілька років старшими за мене. Але не нарікав на різницю у віці, прагнув досягти якогось результату. Хочу сказати ще одне: у Старому Роздолі досі грають у футбол, а взимку й у волейбол, баскетбол. Дуже приємно, що в моєму рідному містечку не забувають про спорт. Намагатимуся чимось допомогти тим людям, які хочуть, щоб там процвітав спорт. 1971 року я вступав у київський спортивний інтернат, але не прийняли. Дізнавшись про це, я заплакав. Приїхав у Київ зі своїм вуйком, який був для мене, як батько. Сказали: “Ти не годишся!” Не роблю з того жодної трагедії, уже тоді знав, що гратиму у футбол. А через рік відкрили спортивний інтернат у Львові, який існує й нині (змінилася лише назва вулиці: була Боженка, тепер Княгині Ольги). Я пішов у цей заклад. Знаю, що тепер там висить мій портрет, дуже добре знаю нинішнього директора. Мрію потрапити туди, приїхати зустрітися з учнями, які там навчаються.

– А коли ви для себе твердо вирішили, що будете футболістом, а не кимсь іншим?

– Коли в Києві мене не взяли в інтернат, підійшов заслужений тренер із фехтування і сказав: “Андрію, ти дуже чутлива людина, йди до мене, беру тебе у фехтування”. А я відповів: “Я люблю тільки футбол”. Після цього справді вирішив, що буду лише футболістом.

Сказав мамі: “Ти не переживай, я і твій молодший син будемо футболістами, приноситимемо тобі ту радість, яку ти хотіла бачити колись у житті. Задоволений, що тепер маму впізнають на вулицях Львова, її люблять, передають через неї вітання мені.

– Андрію Михайловичу, як ви потрапили в “Карпати”?

– 1974-го, вже більш ніж 32 роки тому, в нас був тренер Ернест Юст. Цього фахівця вважаю тренером усіх “Карпат” і всіх народів. Він дуже любив “Карпати”, віддавав усю душу цій команді. І коли тренував нас в інтернаті, десь зауважив мене, мого брата та ще декількох хлопців. Я дуже вдячний Ернесту Юсту, Царство йому Небесне, що він мене зауважив і запросив. Ви можете уявити собі цей момент – у сімнадцять років мене запрошують до львівських “Карпат” і дають певну зарплату! Не говоритиму, якою вона була, але мені було дуже приємно, коли приніс мамі першу зарплатню, обняв, поцілував руку і сказав: “Мамо, це ти для нас зробила”. Й після цього почав грати. Мене зауважили в юнацькій збірній, почав виступати за збірну Радянського Союзу. Я й Думанський приносили честь львівському футболу. Чому? Уявіть собі, що таке збірна Радянського Союзу. Це ж надзвичайно велика конкуренція: і Грузія, й Казахстан, й Узбекистан, Вірменія, Литва, Естонія... Спробуйте потрапити туди… 1977 року я в складі юніорської збірної став чемпіоном світу. До речі, головний трофей турніру отримував із рук тодішнього президента ФІФА Жоао Аваленжа. Пізніше став чемпіоном Європи серед молодіжних команд.

– Окрім вас, у збірній СРСР іще були вихованці “Карпат”?

– Скажу більше: тоді всю середню лінію збірної становили гравці львівського клубу. Я, Думанський, Суслопаров. Це все – футболісти “Карпат”. До того ж Юрчишин грав за олімпійську збірну... Можете собі уявити, який тоді склад був у “Карпатах”.

– Але чому так сталося, що команда “вилетіла” з вищої ліги?

– Передусім у цьому були винуваті керівники львівського клубу. Вони мало цікавилися справами в команді. Шкода, звичайно. Я переконаний, що з тим складом ми могли наробити чимало галасу в чемпіонаті СРСР.

– Андрію Михайловичу, відтоді минуло вже чимало років. Можливо, розповісте, скільки заробляли в той час?

– Я тоді як студент отримував сорок карбованців стипендії, дев’яносто була ставка, як гравець збірної Радянського Союзу – ще 260. Це були дуже великі гроші. Нині ми могли б не один день сидіти з вами за такі гроші в хорошому ресторані.

– Це правда, що в “Карпатах” ваша зарплата була більшою, ніж та, яку вам пропонували на початках у київському “Динамо”?

– Щиро кажучи, так і було. Щоб затримати у львівських “Карпатах”, мені пропонували додаткові ставки в різних місцях. “Карпати” були профспілковою командою. Можна було числитися на кількох посадах та отримувати кілька окладів. Я у львівських “Карпатах” отримував до 1000 карбованців, а коли перейшов у київське “Динамо” – 350. Це для мене було максимумом. Хочу сказати, що в київське “Динамо” прагнули потрапити не заради грошей, а для того, щоб грати, прославити себе та здобути якесь ім’я своїй сім’ї. Так воно й вийшло, що поїхав туди не заради грошей, а заради футболу.

– У наш час є дуже багато способів витратити свої чесно зароблені гроші. Тоді ж, коли ви лише починали займатися футболом, таких можливостей було менше. Розкажіть, на що витрачали свою зарплату?

– Певну частину грошей віддавав мамі, ще одну витрачав так, щоб не було соромно, коли зустрічався з дівчиною чи своїми колегами. Ще одну клав на “книжку”, як було заведено в ті часи, щоб воно не пропало. Ніколи не був жадібним, намагався, щоб знайомим і колегам, з якими зустрічався, було завжди дуже приємно.

– Є якийсь особливий матч у львівських “Карпатах”, який найбільше запам’ятали?

– Дуже хороший поєдинок “зелено-білі” провели саме з київським “Динамо”. Я тоді забив гол, ну, а потім через рік перейшов у “Динамо” й забив перший гол “Карпатам”. Не хочу говорити, що це для мене якась символіка, так склалася доля.

– Чи пригадуєте, як львівські вболівальники відреагували на ваш гол у ворота своєї колишньої команди? Не лунали образливі вигуки з трибун?

– Ні, мене ніхто не намагався образити. Вболівальники завжди любили мене, поважали. Вони знали, що коли я виходив на футбольне поле, то віддавався грі повністю. Не можу сказати, що колись грав у півсили. Старі вболівальники пам’ятають це все.

– Коли ви ще були в “Карпатах”, отримували запрошення в інші команди, крім “Динамо”?

– Коли був “карпатівцем”, тренер Костянтин Іванович Бєсков викликав у національну збірну мене та Степана Юрчишина. Він запрошував не тільки туди, а й у московський “Спартак”. Але ми не хотіли грати за російські команди, лише за нашу. Варто віддати належне покійному К. І. Бєскову, вклонитися за те, що він сприйняв усе, зрозумів нас.

– Звідки таке небажання виступати за московський колектив?

– У Москву запрошували не тільки мене та Юрчишина. Суслопарова та Думанського також. Тобто “Карпати” “розбирали”, проте наші керівники хотіли зберегти хорошу команду. Хоча їм не вдалося. Щодо мене, то були пропозиції від п’яти російських центральних московських команд, але я відмовився й пішов у київське “Динамо”.

– Подейкують, що керівники клубу не змогли втримати команду не лише через зацікавленість футболістами “Карпат” із боку інших клубів, є інші причини…

– На той момент нами не цікавилася обласна та міська влада. Було тільки три людини, які хотіли, щоб команда у Львові була. Це була одна із критичних ситуацій, які призвели до того, що впродовж певного часу у Львові не було футболу.

– Ви відразу погодилися перейти в київське “Динамо”?

– Валерій Васильович Лобановський телефонував мені декілька місяців, рівно о дев’ятій годині ранку. Спершу я йому відмовляв, а потім погодився. Настав саме час служити в армії, а я не хотів переходити в московське ЦСКА, тому пішов у “Динамо”.

– Чи не виникало побутових незручностей на першому етапі вашої кар’єри в новій команді?

– Я відразу адаптувався. Там було багато колег, з якими грав раніше, а в побутовому сенсі швидко прижився. Мені виділили все, що потрібно, було одне завдання – грати в київському “Динамо”. Один мій колега зі Львова запитував: “Андрію, куди ти йдеш, що робиш? Ти там не будеш грати”. Я ж надіявся тільки сам на себе, і слава Богу, що з перших матчів заграв. Хоча Лобановський “кидав” мене за дубль. За десять років було 300 поєдинків. Якщо вірити статистиці, я зіграв у 256. Пропустив лише 44.

– Багато гравців пішли з “Динамо”, тому що не витримали фізичних навантажень. Ви швидко призвичаїлися до тренувального процесу?

– Це було непросто. Але іншого варіанта в мене не було. До того ж бачив, що хлопці, котрі грали зі мною за різні юнацькі та молодіжні збірні (Коньков, Колотов, Веремеєв, Буряк, Блохін), змогли пристосуватися до цього режиму й витримали. То чому я не можу? Тим паче, добре розумів: “Динамо” може дати мені ім’я. Всі чудово знали, що головним уболівальником київського клубу був перший секретар обкому Компартії України Володимир Щербицький. Він робив усе, щоб ця команда думала тільки про перемоги. Тому й завдання перед “Динамо” стояло одне – завжди бути першим.

– У збірній і в “Карпатах” ви грали в півзахисті. Чому Лобановський раптом вирішив спробувати вас на позиції захисника?

– У “Динамо” я вперше почав грати в захисті 1984 року. Причина банальна: травми гравців захисної лінії. А Лобановський просто відчув, що я можу зіграти в захисті.

– Як відреагували ваша мама та молодший брат на те, що покидаєте київське “Динамо”?

– Мама дуже плакала, говорила: “Сину, куди ти ідеш, не йди туди!” Стосовно ж молодшого брата, то у Львові мені почали трішки мститися, і значною мірою найбільше постраждав саме брат. Але він витерпів. А до переходу поставився з розумінням.

– Що ж йому довелося стерпіти?

– У нього хотіли відібрати квартиру. Тоді, коли вони почали штурмувати його, брат був в армії. Це ж були радянські часи.

– Хотілося б почути вашу думку про теперішні “Карпати”.

– Дуже цікава команда. Вона має шанси боротися за високі місця. Хочу сказати керівникам, щоб ні на що не звертали уваги. Якщо вони дійсно планували досягнути високої цілі – виступу “Карпат” у Лізі чемпіонів або в Кубку УЄФА, то мають домагатися цього. Тішить, що в “Карпатах” є самобутні гравці, на яких ми звернули увагу як тренери збірної України. Не називатиму імен, але ви в майбутньому почуєте, кого візьмемо під прапори української збірної. Кожна команда має боротися за найвищі результати. Це головне...

Розмовляв Гліб Ваколюк